Білі Зірки спочатку просто опускались на коричневі гілки, злегка притрушу- ючи їх своїм білим сяйвом. Та гілки не хотіли бути осяяними незнайомими променями і тому обтрушувались, не даючи сяйву залишити свої холодні доти- ки на собі. Так продовжувалось довго.

Настільна лампа яскраво світила на будильник, який показував половину дванадцятої дня. Коли Андрій поставив свою праву ногу на підлогу, намацуючи тапок, його очі ніяк не могли усвідомити побаченого. Він не міг зрозуміти, що він робить посередині робочого дня в абсолютно чужій кімнаті.

Арсен йшов вулицею. Він досить часто ходив вулицею. Він ходив нею, коли йшов на роботу, коли йшов додому, коли йшов у бар, коли йшов у диско-клуб. Та весь час він ходив нею, не надаючи уваги тому, що коїлося навкруги.

Був гарний, сонячний день. Десь біля небес пролітала пташка. Вона зачаровувала всіх своєю красою. Це була не дуже велика, але й не маленька пташка. Ніхто не знав, як вона називається. Всі лише насолоджувались, дивлячись за її польотом.

Звуки зринали у напівтемній кімнаті. Тиша майже зникла. Було таке враження, ніби вона зникла назавжди. Була тільки музика, що зливалась з тишею. Душа з'єднувалась з музикою, показуючи своє захоплення світом.
Лише чарівна скрипка вказувала на те, що всередині душі існує доброта та милосердя. Здавалось, що все життя дивилось йому в вічі. Враження, ніби не просто життя, а Бог поглядав на нього.
Спочатку було слово…

- Нічого, нічого. Все добре.
- Павле Михайловичу, ви впевнені?
- Так, дякую, Мар'яно. - тридцятисемирічний чоловік забрав вказівного пальця з кнопки телефона. Його секретарка його врятувала. Другою рукою він спочатку провів по чолу (спітнів), а потім відклав пістолет на край стола.

- Слухай, а скажи-но, ти дійсно філософ?
- Я не знаю. Я знаю тільки те, що я думаю.
- Та-ак, вже перші слова пішли. А скільки тобі років?
- Це вже скільки захочеш. Хочеш - тридцять, хочеш - п'ятдесят, хочеш - сто. На вибір.

Я тоді сидів в центрі, під Жабою. Раптово до мене підійшов чоловік. Вбраний він був нормально: в костюмі, в окулярах. Тіль- ки дещо в його зовнішності було незвичним: а саме в окулярах. Одне шкельце було тріснутим прямо посередині. Він підійшов до мене впритул, сів поруч на мармур і сказав:
- Прикурити не маєте?
- Не курю.

Він стояв. Стояв і дивився на неї. А Вона на нього. Він знав, що цей погляд ще нічого не означає. Та проте цей погляд ввійшов у нього. Влетів, немов кульова блискавка, в його очі і запалав у його серці. Його груди наповнились теплом і добротою, любов'ю та…образою.