Я ішов вулицею і зустрічав знайомі погляди, кивав до них головою,
тільки не розумів, що я роблю в цьому місці. Інтуїція підказувала мені,
що я маю тут бути і все. Он іде Тарас - друг з молодості, з тих часів,
коли ми разом захищали свою спільну "Родину". У Тараса на грудях
виднівся великий шрам - після нальоту бомбардувальників. Він опинився
близько біля місця падіння. Дивно, як він вижив після того. Чи…
- Серёжа, пошли, випьем за друзей, пошли!
- Не можу, Тарас, не можу, мушу йти далі.- рвучко відповів я армійському другові.
З обох боків піднімались високі новобудови, скрізь звучав
"общепонятный", і тут я згадав, як колись в дитинстві, коли я збирався
піти погуляти надвір, мій батько мені сказав: "Пам'ятай, сину, вони -
наші вороги, з ними не вступай на одну дорогу, їхня дорога - погана".
Згадалися змучені, але добрі та розумні батькові очу, його злегка
благаючий погляд та його боязка посмішка…
- Ви щось будете? - спитала офіціантка, що була вдягнена якось по-старому.
- Так, як звичайно, -сказав я.
Мені чомусь відразу згадалось, як мати з сестрою робили вареники на
кухні, а я сидів збоку і захоплено димився на це специфічне, я б
сказав, мистецтво. "Сину, йди, принеси води, я пити хочу". Принісши
води, я сказав те, що сказав мені батько тоді, коли я збирався надвір,
про "них". Мама рвучко обняла мене своїми, обсипаними мукою руками, з
болем подивилась на сестру, що ледве стримувала сльози, а потім на
фотографію, обгорнуту чорною стрічкою, що стояла на підвіконнику.
"Мовчи!".
- Ось, "як завжди", - сказала офіціантка. - вона поставила на стіл двійну порцію пельменів.
- Дякую.
В голову ввірвався ще один спогад, приємний. "Чи згідна Ви, Оксана,
вийти заміж за Сергія ?" "Так". Я подивився на неї. В її очах ледь-ледь
бриніли сльози. Саме тоді я автоматично-підсвідомо відповів "Так" і
почув вже десь там, далеко за нами з Оксаною голос: "Владою, наданою
мені, оголошую вас чоловіком та дружиною". Я згадую, що тоді мені
пригадалась наша перша зустріч з моєю майбутньою жінкою. Вона бідбулась
в цьому ж кафе, де я зараз сиджу. "Тут зайнято?" - "Ні, можете сісти".
Я відразу помітив, що це була незвичайна красуня. "Ви часто тут
буваєте?"- "Так, майже кожного дня." "Я Сергій"- "Оксана". Тоді я її і
полюбив, коли вона сказала своє ім'я.
Я побачив, що з'їв вже десь третину своєї порції.
53-й рік був для мене жахливим. Я був на похороні Сталіна.Був. Бачив
натовп. Чув крики та зойки. Крики, які я чув увісні ще рік.
Я подивився високо, у вікно, де стояла Оксана з нашим синочком
Андрійком. "Я люблю тебе!" - я прокричав це, не дивлячись на те, що був
вбраний у військову форму. Я тоді був щасливим.
"Тату, тату! Ну скільки тебе можна чекати?" Андрій одружувався. "А як
звати її" - "здається, Марійка, якась бухгалтерка", - баби, як
звичайно, балакали, цокаючись келишками, причому, хто куди. Я тоді
навіть сльозу впустив.
- І таке було…
- Що, ви щось хотіли? - офіціантка працювала по-справжньому.
- Ні, дякую, я так… - я щось занадто почав згадувати своє життя. Що зі мною?
"Тато, ти вже тепер не просто тато, ти тепер справджній дід" - Андрій
тоді ніби відрапорту- вав. Оксана підбігла і поцілувала його. "Добре,
добре" - я тоді не був пишномовний.
- Добре, добре… - я вже їв один з останніх пельменів.
"Що з мамою?" - Андрій з Оленкою, дочкою, прибіг захеканий. Я тоді
відповів щось про автокатастрофу, машини, магазин, але зараз не
пам'ятаю, що саме. "Як бабуся?" - Оленка, студентка, була ще, здається,
розгубленіша, ніж Андрій. Оксана вижила. Після того, як потрапи-ла під
автомобіль, стала, напевно, уважніше переходити дороги.
- Ну где же ты, мы тебя ждем. - Тарас нетерпляче чекав на вулиці.
- Зараз, вже йду…
* * *
"Лікарю, ну як він ?" - спитала Оксана, сидячи біля Сергія на ліжку -
"Жити буде. Інфаркт пережив." "Не бійся, до ста років доживу", -
сказав, посміхаючись, Сергій. Сиве волосся спадало йому на очі… Раптом
щось кольнуло в серці.
"Знов", - Сергій був здивований. "Не може бути!" - крикнув лікар, хапаючись за ліки…
* * *
Я з'їв останній пельмень.
- Пора! Довго вже! - це вже крикнув за дверима кафе брат Микола. Біля
нього стояли батьки і Тарас, командир дивізії та ті, що теж були на
похороні Сталіна.
- Пора… - я посміхнувся офіціантці. Підійшов до дверей і відкрив їх.
* * *
Сергій востаннє вдихнув повітря і подивився навкруги. Стояли всі.
Оксана, з очей якої безперервно лилися сльози, Андрій з Марічкою та
Оленка. Він закрив очі.
* * *
На вулиці мене зустрічали батько з матір'ю, Тарас, що загинув під бомбою, брат, що теж помер на війні, і багато інших.
* * *
- Кажуть, що перед смертю люди бачать все своє життя, - тихо сказав Андрій, - може, це й так.
