Він стояв. Стояв і дивився на неї.
А Вона на нього. Він знав, що цей погляд ще нічого не означає. Та проте
цей погляд ввійшов у нього. Влетів, немов кульова блискавка, в його очі
і запалав у його серці. Його груди наповнились теплом і добротою,
любов'ю та…образою.
Його очі нестримно поглинали в себе цю сірість, що перепліта- лась з
карим кольором. Легені з великою силою увібрали в себе забруднене
повітря кімнати. Він знав, що Вона не кохає його, і саме це переповнило
частинку його душі,яка називалась Самолюб- ством, та інша, набагато
більша частина, Любов, вже просто по- чала випаровуватись через нього.
Очі дивились, легені вдихали, а руки захотіли обійняти її бездоганне
тіло, та… Вона була занадто далеко від нього, і Він знав, що це було не
тільки матеріально, але й душевно, внутрішньо.
Це була лише одна мить, одна-єдина мить її погляду. Мить, коли його
кохання запалилось з новою силою, намагаючись вистояти у цьому вирі
відчуттів та почуттів.
Вона відвернула свою прекрасну голову. Та Він все ще дивився на неї.
Цього разу Він дивився на її темне волосся. Воно, немов ле- генький
шовк, спадало їй на плечі. Воно було довгим та густим, а коли її ніжні
волосинки розмикались між собою, то світло дозво- ляло собі робити з
нього цілу палітру відтінків. Від цього чарівно- го волосся промінь
відлетів прямо до його очей, з яких вже почали виходити краплі смутку
та насолоди.
Він насолоджувався нею, Він відчував радість через те, що хоча б
дивиться на неї. Його тіло відчуло неймовірний прилив адрена- ліну до
крові, відразу захотілось чогось незвичайного, дикого…
І Він засміявся. З його очей рікою текли невидимі сльози, а з уст
виривався голосний сміх. Вона відірвалась від розмови з кимось зі своїх
знайомих, а потім легеньким порухом голови збила його зпантелику.
Тепер сміх немов ожив і почав вириватись ще сильніше, очі ще дужче
заблитіли, а у грудях вогонь все палив і палив його серце. Цей вогонь
передався у руки, тіло, рухи, погляд, сміх, посмішку, міміку, волосся,
вічність, мить.
А далі Вона посміхнулась та, повертаючись усім тілом, подиви- лась йому
прямісінько в душу так, що її погляд почав рости по йо- го тілу, як по
тілу хворого росте рак.
Весь час, коли Вона підходила, то між розмовами з іншими деко- ли
кидала свій здивований погляд на свого дивакуватого знайомо- го.
А Він був щасливий. Він не визнавав цього, та відчував ЦЕ. Вона почала
говорити з їхніми друзями, а Він ніяк не міг відвести очей від її
личка. Її губки рухались,виносячи зсередини прекрасні слова, а рухи
допомагали їм вийти назовні.
Після розмови Вона несподівано запитала його:
- А ти як поживаєш?
Він вже не знав. Він відчував Погляд.
2. Лінії (реалія)
Лінії. Микола не міг відвести очей від цих уявних, зовсім не існуючих
ліній. Це були лінії тіла. Лінії, які огортали її обличчя. Коли вона
говорила,то ці лінії плавно,немов хвилі на морі, рухали- ся біля її
губ. Так як Анна була відвернута від Миколи, то він не міг бачити її
красивих уст. Він просто дивився на хвилі, бездонні хвилі ліній, які то
зупинялися від штилю, то знову, як в шторм, буйно рухались. Він дивився
на неї збоку і слухав її бездоганний голос. Під час усієї розмови,
Микола лише деколи позирав на сто- рони та вставляв свої слова, щоб
розвіяти наступаючу депресію. Він знав, що якщо він буде без кінця
дивитися на неї, то смуток неодмінно огорнить його.Та все ж від
звуків,що зносились з Анни- ного язичка, Микола автоматично повертав
голову на поклик свого серця та своєї душі.
Він не міг вже так жити але мусив. Він не міг зробити, щоб його
покинула ця переслідуюча любов, він не міг померти від болю, він міг
лише страждати. Страждати і дивитися на лінії.
А ці лінії також переслідували його. Тепер Микола дивився, як вони
нестримно женуться то вниз, то вверх. Коли вони підноси- лись вверх, то
огортали її маленький ніс, а потім роздрібнювались на маленьких своїх
дитинчат, показуючи порух її довгих вій, які рухались деколи занадто
швидко. Коли підступні лінії опускались вниз, то перед ними простягався
довгий шлях для пожирання очима. Спочатку вони описували дугу,
спускаючись по підборід- дю. Потім йшли по відкритій шиї, де потім
змінювались на лінії плеча, грудей та руки, яка тільки час від часу
рухалась.
Микола сказав щось таке, що Анна змушена була повернутись до нього.
Видно, він сказав щось, що зачепило її, і тому вона зробила своїм
личком "наступальну" позицію,яка розсмішила його. Та нев- гамовні
лінії-шкідники і тут наздогнали погляд Миколи. Тепер їх було ще більше,
бо на їхньому фронті з'явилось обличчя, де було багато місць для злих
витворів уяви. Спочатку лінії напали на гу- би,що скривилися в злій
посмішці,збільшуючи свою кількість тоді, коли уста розкривалися. Тоді
вони перестрибували на язичок, опи- суючи його контур, а потім на
білосніжні зуби, що також показува- ли своє підступне задоволення.Коли
Анна не говорила, то лінії, ка- тастрофічно збільшуючись,
переміщувались по волосинкам до очей, де їх вже підчікували сестри -
лінії вій. Потім вони фантас- тично скручувались у кільця, описуючи
самі очі Анни.
І тут всі колони ліній, зібравшись в одне ціле, почали свій неса-
мовитий танок, заповнюючи підсвідомість Миколи. Його губи ви- носили
якісь слова, та його очі не могли стриматись від поглядів за
бездоганними лініями. Очам вже замало було цих ліній, вони шу- кали ще,
ще, ще… та ось час закінчився. Лінії зникли, ніби їх і не було зовсім.
Микола закрив їм прохід з тилу. Він закрив очі.
3. Лист (завершення)
Привіт, кохана. Пишу тобі лист, знаючи, що ти його, напевно, ні- коли й
не прочитаєш. Надіюсь, що він дійде до тебе так, віртуаль- но, подумки.
Знаєш, думки мають властивість матеріалізуватися. Набираючи ці рядки на
клавіатурі, думаю, який я дурень. Чого я це пишу? Поняття не маю.
Просто так. Щоб задовольнити своє само- любство. Щоб потім самому собі
сказати: а я написав їй листа! Ось який я! Пишу, думаючи про твою вроду
та про тебе взагалі. Знаю, ти не можеж сприймати мене як особу
протилежної статі. Лише як про друга.Хоча навіть це ощасливлює мене.
Яке це щастя - назива- тися твоїм другом! Та я не можу прийняти навіть
цього.Мені треба більше. Або все, або нічого. Я максималіст. Справжній.
Та вирішу- вати все тільки тобі.
А ти вже вирішила. Що ж , як є, так є. Так має бути. Все що ти скажеш -
для мене святе. Якби ти тільки знала , як я слухаю твій голос! Я
божеволію, слухаючи його. Деколи це буває боляче. Почути твій голос,
абсолютно заспокоївшись. Спокій, спокій і тут - на тобі - ти збоку
промовляєш свої бездоганні слова. Мене тоді передьоргує. Неначе
морозить. Просто і легко. Я п'янію від твоїх слів. Мені хочеться
спочатку сісти, а потім лягти і заснути. Заспо- коїтись. Але я не хочу
забувати твого голосу. Я хочу слухати його безкінечно, вічно, постійно.
Якби ти тільки знала, як я любуюсь твоїми очима, губками та цим злегка
курносим носиком. Можливо, ти це знаєш, та не пода- єш вигляду, а
можливо, що й ні. Я нічого не знаю. Я знаю тільки те, що я від тебе
дурію, божеволію, розгублюю всі свої клепки з голови.
Я часто думаю, що це просто хвороба, яка запросто може стати хронічною,
якщо ще не стала нею. Може, це просто напасть, від якої немає земних
ліків та протиядь. Є лише щось неземне, небес- не, святе, чарівне, що
могло б спасти мою грішну душу. Щось, що звільнило б мене від цього
фатального почуття.
Знаєш, як я б хотів, щоб ти побачила мене зсередини, з мого єства, з
мого внутрішнього світу.Як я б хотів, щоб ти скинула з ме- не маску
фальшивості, бездушності та людинства і побачила мене справжнім, таким,
яким я є насправді. Як би я хотів, щоб ти полю- била мене так, як я
люблю тебе, не зважаючи ні на що.
Та ось і все. Бувай, кохана. Я любитиму тебе. Не знаю скільки. Може,
годину, день, добу, місяць, рік, десять років, а може - вічність? Не
знаю. Єдине, що я знаю дійсно, так це те, що я не мо- жу протидіяти
цьому почуттю, цій хворобі, цьому бажанню. Дай Боже лиш одне - щоб ти
була щаслива. А я буду радіти цьому, тому що я знаю найкрасивішу
таємницю світу . Я знаю, що в світі все-таки існує те найпрекрасніше,
найдобріше та наймиліше.
Це - Любов.
. 1. Погляд (фантазія)